Уже таке щасти мають таланти, що на долю їхию випадає назавжди підкорювати наші серця. Так сталося і цього разу. Раптом десь з мальовничої, щедрої на таланти буковинської землі прийшла до нас пісня. Була вона мелодійною і ніжно хвилюючою. Здавалось, у ту мелодію вплелися гірські потоки, барвисті квіти росписів буковинських хат, ритмічна пружна хода молодої юнки, що спускається ледь помітною стежиною з плаїв на зустріч з коханим. І ще була нестримна радість, що її могла дарувати лише молодість...
То співала Соня Ротар. Ще дівчинка, одинадцятикласниця.
Вона полонила слухачів відразу – юністю, неабиякої краси і сили голосом. На Республіканському огляді сільскої художньої самодіяльності, що проходив у Києві в грудні минулого року, молодій співачці палко аплодував зал, майстри сцени пророкували їй велике майбутиє. Звичайно, тільки треба багато вчитись, щоб голос заграв, як діамант у дорогій оправі.
Соня не сподівалась такого успіху. Щоправда, дівчатка-подруги, вчителі, односельці з задоволенням слухали, як вона співала в клубі, на вулиці, на шкільних вечорах і просто в полі, коли допомагала старшим. “Бути Соні артисткою”, - трохи з заздрістю, а більше з гордістю за землячку говорили подруги. Соня теж мріяла про музичну освіту. Але це ще коли буде! Спочатку школу закінчити, а тоді вже, може, - в Новоселицю, а може, й у Чернівці в музичне училище.
Та успіх її як виконавиці народних пісень був такий великий, що Соню відразу запрошують у Чернівецьке музичне училище.
Нині Соня в Чернівцях. Опановує музичну грамоту і кінчає одинадцятирічку. Вчиться дуже добре. Параска Григорівна Петренко, досвідчений педагог, не може нахвалитися її скромністю, працьовитістю. Зараз у дівчини дуже напружений час – через день-два вона залишить затишні чернівецькі вулиці і ступить на гомінкі магістралі Москви: Соня Ротар візьме участь у творчому звіті-концерті кращих колективів художньої самодіяльності України.
Ми подзвонили у Чернівецьке музичне училище. До телефону підійшла Соня. Видно, що хвилюється. Соковитий, навіть на відстані красивий її голос ледь відчутно стріпується: адже це перше її інтерв’ю, яке вона дає журналістам; а оце так і зовсім незвичайно – телефоном.
Соня розповідає про навчання, про педагогів, про репертуар, над яким працює. В училищі вона подружилась з двома дівчатками Раєю і Лідою. Вони разом виконують “Червоні маки”. А ще вчиться грати на роялі. І цей інструмент дуже захопив її. Вона вирішила найближчим часом так оволодіти таємницею гри, щоб самій акомпанувати собі, щоб виконувати твори Чайковського, Глінки...
– О, я так люблю цих композиторів. І взагалі музика для мене – це все.
І ще я люблю свою маленьку сестричку. У неї таке гарне і незвиіне ім’я – Ауріка. Аурікі шість років, але вона вже теж “артистка”: чудово співає, голос її кращий за мій. А оце недавно її навіть по телебачению транслювали. Вона так пишається цим. І ще дуже рада, що поїду в Москву. Ауріка просить, щоб я привезла їй велику ляльку, яка казатиме “а” і заплющуватиме очі. Та я привезу їй маленький іграшковий рояль, такий, як бачила на вітрині в Києві. Хай сестричка вчиться грати. А трошки підросте, гратиме на справжньому. Може, ще разом співатимемо.
Соня багато говорить про Київ, Хрещатик, Дніпро. Вона двічі відвідала столицю – вперше, коли виступала на огляді, і вдруге – коли її запросили взяти участь у святковому концерті на 8 березня в Жовтневому палаці.
У голосі її стільки нестримної радості, як у піснях, що їх вона так чудово виконує.
Г. КОВТУН
На фото: Соня Ротар.
“Перше інтерв’ю Соні Ротар” было опубликовано 21 марта 1965 года в газете “Молодь України” (“Молодежь Украины”).
